Чому ви там, де ви є?
В організаціях, проєктах, середовищах, ситуаціях і подіях.
Як часто це питання задають собі люди в нашому секторі?
Цей пост – мої постійні думки та розмови з найближчими колегами. Зараз він бачить світ, бо я ще маю віру, що нас більше. Хоч і маю багато розчарування, що нас все менше.
Молодь і громадський сектор – бізнесові середовища для розвитку тих, хто не зміг реалізувати свої сили в інших галузях.
Знаєте мем про те, що експертом з чогось тепер стають пройшовши по базових тезах цієї теми? Це не мем, це реальність.
Молоддю займаються ті, яким на молодь байдуже. Молодіжними радами ті, які вважають їх неспроможними. Тренінги ведуть люди, які не знають і не мають жодних особистих методик. Проєкти ведуть ті, які ними не горять, це для них абсолютно комерційна історія.
«Так було завжди!» – сказала мені нещодавно старша колега.
Чому це всіх влаштовує? Спитала я.
Суспільство, владу, донорів, організацій та власне й молодь.
«А ти хіба не така?» – запитають самі себе ті, хто читають це.
А я вам відповім.
В 5 років я вперше була свідком прохання хабаря.
Лікарка обласної комісії просила в мами 200 євро за встановлення мені групи інвалідності.
В кабінет і з кабінету мене приносили на руках.
Я не ходила.
Мама кивала головою, жінка-лікарка з телефоном-жабкою, екібаною на голові і синіми стрілками на очах показувала на зошит поруч. В той зошит треба було поставити гроші.
Я зупинила тишу в кабінеті словами:
“Мама, а цій тьоті треба окуляри, щоб побачити, що я не можу ходити”.
ТОМУ Я РЕАЛІЗУВАЛА 4 АНТИКОРУПЦІЙНІ ІНІЦІАТИВИ, А В 19 РОКІВ МІСЦЕВІ ПОСАДОВЦІ ПЕРЕСЛІДУВАЛИ МЕНЕ ЗА ЖУРНАЛІСТСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ.
Більшість свого дитячого і юнацького життя я мала відстоювати те, що інклюзивні потреби – це важливо, а те що я дівчина в політиці – не означає, що я шукаю там чоловіка.
Тому на світ народився мій проєкт ҐАЛЬОРКА ВЕРХОСТАВУ та освітні заходи для жінок та дітей з інвалідністю.
Я знаю, що таке, коли мери закривають свої кабінети, депутати ігнорують, а молодь збирається на настільні ігри в парку на лавочку.
Знаю, бо ця “молодь” – це Леся в 17-20 років.
ЦЕ ВСЕ ТА ІНШЕ І СФОРМУВАЛО МОЮ МЕТУ ТА ВІЗІЮ.
Саме тому для мене важливо робити все, що я роблю, консультувати безкоштовно молодь вихідними чи після роботи, продовжувати гнути лінію там, де вона не гнеться.
Але…
Я відверто не можу більше спілкуватись та працювати з “заробітчанами”, пʼятихвилинними експертами, політичними елітами без досвіду і знань, друзями і кумами когось з Кабміну і Міністерств.
БО Я НЕ ДОВІРЯЮ ЛЮДЯМ, ЯКІ НЕ МАЮТЬ МЕТИ І НЕ НАДАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ ТОМУ, ЩО РОБЛЯТЬ.
Я не просто очікую, я знаю, що думають про Україну, молодь, майбутнє держави ці люди, коли опиняються в барах після чергового тренінгу чи стратегічки.
Але я знаю, що це не зміниться. Думати так було б утопічно. Але знаю і інше.
ПОКИ БІЛЬШІСТЬ ШУКАЄ МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ…
МИ ВТРАЧАЄМО СОНЦЕ.
Поки вирішуємо, яка ГО краще працює в громадах – молодь в громадах не знає про існування жодної з цих ГО.
Поки ми створюємо під донора проєкти, а не для сенсів – нічиї потреби в регіонах не враховуються.
Поки ми допускаємо у всі КДО одні і ті ж обличчя – справжніх і щирих молодих людей ніхто не чує. Бо не хоче чути.
СОНЦЕ В ЦІЙ ІСТОРІЇ – МОЛОДЬ.
Гну лінію далі, але залишаюсь тільки з однодумцями.
Дякую всім, хто розділяє позицію, усім іншим співчуваю. Бо ні з чим не зрівняється бачити, які зміни можна створювати, яких людей формувати та які сенси вкладати.
ТВОРИТИ МОЛОДЬ, А НЕ ПРОСТО СТВОРЮВАТИ СЕБЕ ЗА ЇЇ РАХУНОК.
