Чи можемо ми уявити лікаря, який приходить на роботу виключно, щоб познайомитись з класними людьми?
А вчителя, який приходить до школи, щоб просто зробити фото?
Чи може будівельника, який зранку ходить на обʼєкт просто “почілити”?
Навряд, адже це не їх головна функція. І є ще безпосередньо професійні функції.
Тут, до речі, про них піде мова.
Чи мають бути вони в громадському секторі? Я переконана, що так.
Бути активістом – теж відповідальність, бо ти несеш місію, публічно комунікуєш, є представництвом своїх ідей чи ідей організації.
Але чи роблять це?
В обличчя я знаю близько 500 молодіжних активістів, ще 150-200 з них знаю особисто, близько 50 знаю дуже добре, з близько 10 дружу.
Але є в усьому цьому списку особливий їх вид – це «фуршетні активісти». Що я закладаю в це поняття: молоді люди, які відвідують майже всі заходи (досі не розуміючи свого напрямку роботи); на цих заходах вони просто гарно проводять час, зовсім не спілкуються по темі заходу; вони ніколи не пропонують нікому якихось ідей і впринципі не дуже цікавляться іншими; у них завжди публічні рефлексії з заходу такі, ніби вкінці кожного Зеленський особисто поцілував їм руку.
Фуршетний активіст PRO версії – 24/7 розвідує в якому проєкті можна заробити побільше грошей.
І за різними філософіями функціонування суспільства як такого я розумію чому так відбувається. Громадський сектор став мейнстрімним середовищем. Що має свої плюси, але й мінуси. І вищеописані мною речі – дрібниця.
Порівняно з тим, що в додаток до цього існує громадянська позиція.
Яка відсутня в тих, у кого вона має бути непохитною щодня, щохвилини, щосекунди.
До чого тут інститут репутації?
Він має почати існувати.В цьому секторі, у інших. Він має бути. Я дуже спостережлива. За людьми, їх діями, їх культурним простором.
І я бачу довкола безліч нових і не дуже нових активістів, які не тихо під подушкою, а публічно транслюють російський контент. Їм нормально
Не транслюють національну ідею, не транслюють любов до батьківщини, не транслюють патріотизм. Транслюють міягі в сторіс і раз в рік (наче на хвилі моди) фото у вишиванці.
І я переконана, що всім організаторам, всім організаціям слід нарешті почати впроваджувати політики щодо цього.
Бо це лютий сюрреалізм, коли на публічному заході ми закликаємо світові організації надати нам допомогу на відновлення, поки значний відсоток присутніх в залі вечером підуть слухати у свої номери російський кальянний реп, викладаючи про це сторіс.
Тільки інститут репутації змінить молодь і щось у їх головах, тільки всезагальне розуміння, що це позорище і ризик бути осторонь всього.
А що зараз? А зараз принцип «ну якось буде»; «ну і що, що виступає російською»; «музика не має значення!».
